16 жовтня 1866 року в Харкові було засноване перше споживче товариство на теренах України під назвою “Харьковское потребительное общество”. Створене зусиллями професорсько-викладацького складу Харківського університету:Бекетова, Гордієнка, Гарніц-Гарніцкого та місцевої інтелігенції Козлова, Бриліантова і М. Балліна. Товариство розпочало відлік історії української споживчої кооперації. На жаль, це товариство проіснувало недовго - до 1872 року. Відсутність кооперативного досвіду, гонитва за високими дивідендами, суперечки між членами вразили його діяльність. Разом з тим, товариство посіяло кооперативне зерно в незораний грунт української спільноти, дало поштовх для наслідування і стало початком формування українського кооперативного руху.

У добу виникнення першого споживчого товариства Подільська губернія, до складу якої входила сучасна Вінниччина, не визначалась особливими умовами для розвитку кооперативного руху. Віддаленість її території від основних центрів кооперації (Москва, Санкт-Петербург, Харків, Київ, Одеса) сприяли тому, що губернія сприймала кооперативні ідеї без особливого ентузіазму та активного поширення серед населення.

Поява в губернії споживчого товариства “Вигода” в м.Балта (нині Одеська обл.) у 1869 році, про яке повідомляв Микола Баллін у своїй “Первой памятной книжке русских потребительских обществ”, не відрізнялось від участі Харківського товариства. Балтські кооператори допустили подібні помилки і швидко згорнули свою діяльність. Як зазначав П. Височанський, “...під стук аукціонного молотка” товариство у 1871 р. припинило своє існування не залишивши після себе послідовників.

З 1870 по 1897 роки в губернії відбувались поодинокі спроби створення споживчих кооперативних формувань, але вони зустрічали опір влади. Так, у 1886 році на проекті статуту споживчого товариства, яке намагались створити десять жителів міста Бару, Київський генерал-губернатор наклав резолюцію: “...иллюзии... возвременить”.

Через консервативность уряду і заборону об’єднань громадян в Російській імперії масовий характер поширення кооперативних товариств у 1870 – 1890 роках був неможливий. Як справедливо відзначав історик П. Пожарський, “...не тільки Україна, а і вся Росія в другій половині сімдесятих, а також на протязі вісімдесятих років уявляли з себе, в кооперативному відношенні, майже повну пустелю”.

На початку 90-х років ХIХ ст., під тиском загострення соціально-економічних відносин, цар Олександр III змушений був піти на деякі поступки. Проголосивши тезу: “краще зверху, ніж знизу”, дозволив підтримати спроби вирішення економічних проблем сільських жителів. Саме з такою метою на Поділлі після голоду у 1991р. “...спробу насадження споживчої кооперації “зверху” під опікою начальства...” здійснили представники влади. З ініціативи мирового посередника першої дільниці Літинського повіту Шильднер-Щульднера у 1893 році сільські общини почали відкривати громадські “потребительские лавки”, або, як назвав їх історик української кооперації П. Височанський, - “компанейські крамниці”. Невдовзі до цієї ініціативи приєднався інший мировий посередник другої дільниці Могилівського повіту П. Окулов.

Згодом, було відкрито 22 крамниці. Через рік – дві з них закрились. У 1895 році помер П. Окулов - завмерли і всі інші. Короткий термін існування “компанейських крамниць” закономірний. Вони не відповідали кооперативним принципам і не мали ознак споживчого товариства. Відсутність статутів, нехтування основними засадами інституту пайовика, добровільності членства, відсутність персоніфікованих вступних і пайових внесків, кооперативних виплат, демократичного розподілу отриманих доходів. Всі ці хиби не давали права поставити “компанійські крамниці” до одного ряду з споживчими товариствами.

Новим поштовхом для розвитку споживчої кооперації стало прийняття 13 травня 1897 року Нормального (примірного) статуту споживчого товариства, який став першим законодавчим актом щодо правової бази споживчої кооперації Російської імперії.

На Поділлі протягом 1897-1905 років починають створюватись перші споживчі товариства. Першим справжнім об’єднанням споживачів стало Гайсинське (міське) споживче товариство, яке було засноване громадянами міста і 25 травня 1897 року отримало реєстрацію та дозвіл на свою діяльність. Для повітового міста з населенням в 10 тис. чол. створення товариства і відкриття кооперативної крамниці стало досить сміливим кроком. Гайсинчанам довелось налагоджувати свою роботу в умовах жорсткої конкуренції. У місті діяло 12 торговельних крамниць, 23 трактирних заклади та декілька магазинів державної монопольної торгівлі міцними алкогольними напоями. До складу членів Гайсинського товариства входили міщани російського, українського і польського походження, відомі місцеві діячі Д. П. Туріщев, О. Д. Козловський, К. О. Воскобойніков та інші.

Серед перших товариств, які відкрилися в 1897-1901 роках в Подільській губернії, переважали міські і заводські товариства. Зокрема, Гайсинське, Брацлавське, Вінницьке 1-е - міські, Ямпільське, Бершадське, Немирівське, Томашпільське, Теплицьке - містечкові, Степанівське, Соколівське - при цукрових заводах, Козятинське і Жмеринське - при місцевій залізниці. Ці та інші товариства в переважній більшості дотримувались вимог Нормального статуту і через декілька років діяльності набули динамічного розвитку.

Але, все таки, в період з 1897 по 1905 роки стрімкого поширення кооперативних організацій на Поділлі не відбулося. Всього за цей час виникло 23 товариства: 17 – в містах і містечках, 3 – при цукрових заводах і 3 – в селах.

Діяльність незначної кількості споживчих товариств на Поділлі не була спроможна вплинути на вирішення соціальних проблем населення губернії. Разом з тим, діяльність перших товариств стала “економічно повільною підготовкою...” до наступного стрімкого росту кількісних і якісних змін в українському кооперативному русі. 

У цьому чимала заслуга українських кооперативних діячів Миколи Балліна, Віктора Бриліантова, Миколи Зібера, Миколи Левитського, Василя Доманицького, Йосипа Юркевича, Христофора Барановського, Олександра Черненка, Йоахима Волошиновського та інших, які плекали і пропагували кооперативну думку словом і ділом.

На Поділлі фундатором кооперативного руху став Йоахим Августович Волошиновський. Саме він став організатором та редактором-видавцем першого в Україні кооперативного часопису “Світова Зірниця”, перше номер якого вийшов 23 лютого 1906 року у Могилеві-Подільському.

“Світова Зірниця” дійсно “освітила” багатьом сільським і міським інтелігентам шлях до об’єднання та співпраці, була чи не єдиним порадником у кооперативних справах.

У часописі друкувалися статути, поради з обліку торговельних операцій, подавалися зразки з практичної діяльності товариств з коментарями редактора. Розсилаючи безкоштовно через редакцію кооперативний посібник Василя Доманицького “Товариські крамниці”, Й. Волошиновський переслідував основну мету – виховання кооперативної свідомості сільського населення. “Свідомим кооператором може бути лише той, - писав згодом Йоахим Августович, – хто всією душею, серцем і розумом обгорнув величність, достойність, принадливість і красу кооперативної ідеї”.

Беззаперечним здобутком і очевидним наслідком діяльності часопису став стрімкий ріст чисельності споживчих товариств. Якщо в 1897-1905 роках в губернії відкрилось тільки 23 товариства, то в 1906-1907 роках - 62, а в 1908 році – 125. Споживчі товариства різко змінили свою соціальну структуру. Вони набули стійкої тенденції до кооперування переважно сільського населення і робітників промислових підприємств, тобто із 187 товариств – 158 були засновані у селах.

Крім того, Й. Волошиновський в 1907 році створив при Подільському сільськогосподарському товаристві так званий “Відділ поліпшення дрібних господарств” - господарсько-фінансовий орган координації діяльності споживчих товариств губернії (прототип спілки). Відділ опікувався нагальними питаннями гуртових товарних закупівель, запровадив кооперативну статистику, тощо.

Зусиллями “Світової Зірниці” та “Відділу” на початку 1908 року був скликаний у м. Вінниці Перший загальнокооперативний з’їзд Поділля. Вже тоді визначився курс подільських кооператорів на створення мережі економічно міцних сільських споживчих товариств, обов’язковою умовою яких стало створення товариств із постачання товарів “ з перших рук” та організація освіти і підготовки кадрів. Саме тому, у 1909 році на сучасній Вінниччині за ініціативою подільських кооператорів Йоахима Волошиновського, Петра Северинчука та Іполита Зборовського за повідомленням історика Б. Стопневича були створенні перші на Україні районні спілки: Пеньківська, Вороновицька і Яланецька . Спілки проіснували короткий час. Вони були географічно віддалені від основних торгових центрів губернії і намагалися організувати постачання товарів розрізненим товариствам без власних обігових коштів. Але їхні помилки принесли користь наступним кооперативним формуванням – товариствам гуртових закупівель, які виникли у 1911 році і до 1917 року об’єднували більшість споживчих товариств губернії. Товариства гуртових закупівель використовували для спілкового об’єднання статут споживчого товариства і на його засадах успішно конкурували з приватними постачальниками.

Зречення царя у 1917 році стало логічним кінцем вікових антинародних монархічних устоїв. З величезним піднесенням і надією сприйняли кооператори Поділля демократичні перетворення в Росії. Вони повністю підтримали курс українського народу на здобуття незалежності і активно включилися у боротьбу за власне майбутнє. Проведення низки заходів щодо підтримки Української Центральної Ради, Генерального Секретаріату, активна боротьба проти спроби більшовиків захопити владу на Поділлі та активні дії кооперативних установ проти проросійського режиму гетьмана Скоропадського спонукали подолян до об’єднання у кооперативні спілки.

На початку 1919 року на Поділлі діяло 2313 споживчих товариств, 1992 із яких об’єднувалися у 18 регіональні спілки і володіли близько 32 млн. крб. коштів. Загальний товарообіг їх у 1918 р. складав близько 100 млн. карбованців. Кредитна кооперація налічувала 3 союзи, які складалися із 334 товариств, збірний баланс яких був понад 25 млн. крб. Кредитна спроможність союзів сягала за 40 млн. карбованців.

В 1919 році кооперація Поділля, за виключенням сільськогосподарської, мала чітко визначену ієрархічну галузеву структуру, володіла потужним кадровим та економічним потенціалом і була спроможна вирішувати будь-які завдання економічного характеру.

Економічна криза, яка виникла внаслідок ізоляції змусила уряд УНР погодитися із пропозиціями подільських кооператорів про виділення їм значних сум для проведення експортно-імпортних операцій та організації постачання хліба, фуражу для потреб української армії. Вже в лютому 1919 року уряд надав кооператорам позику у 2 млн. крб. на розвиток власних підприємств. Згодом, 15 липня 1919 року міністр фінансів УНР Б. Мартос виділив позику 20 млн. крб. для закупок за кордоном дефіцитних товарів.

Після захоплення 18 березня 1919 року м. Вінниці, більшовики наклали контрибуції в розмірі 10 млн. крб., із них 240 тис. мала заплатити Вінницька спілка споживчих товариств. Лише протест правління спілки та декрет Леніна про заборону реквізицій в споживчій кооперації врятував кооператорів від повного спустошення. Слідом за більшовиками із Москви прибули представники центральних кооперативних організацій “Центросоюзу” та “Центросекції”, які відкрили свої агенції і розпочали активно скуповувати хліб та інші харчові продукти за “твердими цінами”, відправляти в Петроград, Москву та інші міста більшовицької Росії. За короткий термін перебування на Поділлі “визволителі” встигли відчутно знекровити кооперативні установи.

Найстрашнішим злочином більшовиків стали численні людські жертви серед мирного населення та кооператорів зокрема. Їх провина полягала в тому, що вони не дозволили “реквизировать” значну суму коштів (10 млн. готівки) із каси і тому Сорокінський каральний загін у ніч з 9 на 10 червня разом з іншими громадянами Вінниці без суду і слідства розстріляв 7 кооператорів-працівників Союз-банку. На щастя, одному із них вдалося вижити і важкопораненому, неймовірними зусиллями виповзти із ледь присипаної братської могили на території нинішнього Вінницького насіннєвого заводу. Залишився живим бухгалтер Союз-банку Іван Юхимович Мотренко.

Не відставали від більшовиків прихильники “единой неделимой” під проводом генерала Денікіна, які у другій половині 1919 року потіснили червоні війська і захопили територію України. У цих неоднозначних умовах кооператори і торговельні фірми також несли значні втрати. Так, за домовленістю між подільськими кооператорами і австрійською фірмою остання мала поставити 15 вагонів дефіцитних товарів до Вінниці, але дорогою вони були вщент пограбовані “добровольцями”.

Сумнозвісні “добровольці” не забули поцупити в Проскурові вагон повидла, який заготовив Кам’янець-Подільський “Господарсоюз” і тим поставили кооператорів на межу банкрутства. За повідомленням І. Зборовського “добровольці” влітку 1919 року пограбували Бершадську спілку споживчих товариств, а голову правління С. Шмирка і головного бухгалтера А. Дабіжа розстріляли на станції Красносілка.

В складних політичних та економічних умовах діяльність кооперативних спілок і їх організацій продовжувала носити цілком системний характер і мала чітко сплановану стратегічну і тактичну лінію, узгоджену між усіма напрямками кооперативної діяльності.

У другій половині 1919 року, за відсутності практичного зв’язку з всеукраїнськими кооперативними центрами, подоляни створили власний крайовий кооперативний центр “Раду Трьох”. Він виник за ініціативою Олександра Корнійовича Мицюка – українського державного та кооперативного діяча.

За підтримки урядових структур УНР у м. Вінниці 29-30 вересня 1919 року відбувся з’їзд представників кооперативних союзів України (звільнених територій). Форум започаткував “Раду Трьох”, як координуючий кооперативний центр із представників трьох основних напрямків діяльності кооперації. Він прийняв рішення про утворення Подільського Крайового Кооперативного комітету.

“Рада Трьох” плідно працювала з Українським Урядом, брала активну участь у матеріальному забезпеченні українського війська і загалом була економічною і фінансовою опорою національної визвольної боротьби на Поділлі.

Остаточне встановлення радянської влади на Поділлі в листопаді 1920 року внесло відчутні корективи у діяльність кооперативних установ. Більшість кооперативних діячів змушені були емігрувати, а запровадженні згідно декрету “Про споживчі комуни” єдині споживчі товариства перетворили останні в орган розподілу продовольчих ресурсів, підпорядкований більшовицькій владі.

Цей декрет, згідно якого набуття членства у товаристві відбувалося автоматично за місцем проживання чи роботи без сплати вступних та пайових внесків, призначення керівниками товариств осіб із бідняцького середовища, наніс тяжкого удару по принципам споживчої кооперації. Вона втратила свою економічну потужність, ледь-ледь жевріла на незначних фінансових вливаннях радянської влади. Створений у 1920 році Подільський кооперативний союз не міг вплинути на фінансовий стан товариств і тому вже у 1923 році був ліквідований.

Запроваджена адміністративна реформа передбачала створення районних і окружних спілок, які підпорядковувалися безпосередньо правлінню Вукоопспілки у Харкові. З 1924 по 1932 роки на території Вінниччини діяли три окружних спілки: Вінницька, Тульчинська і Могилів-Подільська, які через районні спілки виконували функції розподільчих центрів вкрай обмежених товарних ресурсів і займалися вирішенням завдань, поставлених партією більшовиків.

Новим етапом у діяльності споживчої кооперації Вінниччини стало створення 27 лютого 1932 року Вінницької області і, відповідно, Вінницької обласної спілки споживчих товариств у складі 69 районних спілок. Саме з того часу і до нині діє наша потужна організація.

Створення облспоживспілки відбувалося у трагічний час, коли мільйони українців гинули від штучного голоду 1932-1933 років. Першому правлінню облспоживспілки на чолі з Горловським Веніаміном Анатолійовичем випала доля виконувати грабіжницькі плани хлібозаготівель, працювати над виконанням планів мобілізації коштів і непомірних диференційних пайових внесків для членів товариств. Виконуючи волю комуністичної партії більшовиків, кооператори Вінниччини змушені були у своїй практиці вдаватись до страшних за змістом заходів.

У таких умовах в середині 1934 року голова правління В. Горловський був відкликаний із області, а на його місце правління Укоопспілки рекомендувало Мондруса Ізраїля Соломоновича – колишнього члена правління Вукоопспілки, економіста за фахом і досвідченого організатора.

Очоливши у жовтні 1934 року правління облспоживспілки, І. Мондрус активізував діяльність райспоживспілок на місцях, укріпив правління досвідченими кадрами та зумів вивести облспоживспілку із фінансового краху. На початок 1936 року кооператори Вінниччини досягли прибуткової роботи і значно покращили свої економічні показники.

Але гарні виробничі здобутки не могли протистояти новій хвилі репресій, яка розпочалася в 1936 році. Голова правління І. Мондрус, ще будучи студентом і перебуваючи в 1924 році на канікулах в рідному місті Конотопі, мав необережність на партійних зборах підтримати в дискусії позицію Лева Троцького. Цього стало достатньо, щоб І. Мондруса в жовтні 1936 році арештували, а в наступному - розстріляли.

Трагічної долі в 1937-1938 роках зазнали інші члени правління Вінницької облспоживспілки. Зокрема, перший заступник Хаїт Абрам Хаїмович, заступник Гряво Жан Янович, член правління Плікше Карл Генріхович. Останні двоє заплатили життям за те, що за походженням вони були латишами. Аналогічних репресій зазнали рядові кооператори та керівний склад районних спілок.

Після арешту І. Мондруса правління Вінницької облспоживспілки у листопаді 1936 року очолив Крайзман Йосип Борухович – заступник керуючого обласної контори держбанку. Не маючи кооперативного досвіду, Й. Крайзман зумів влитись у кооперативну діяльність області і облспоживспілка продовжувала нарощувати економічний потенціал та здобула вагомих результатів у своєму розвитку. В 1937 році, у зв’язку з створенням Кам’янець-Подільської області, кількість райспоживспілок зменшилася до 44. Це дало можливість ефективніше управляти низовою ланкою та більш об’ємно забезпечувати товарними ресурсами наявну мережу торгівельних закладів. Споживча кооперація мала право торгувати лише на селі, а всі міські об’єкти згідно постанови ЦК ВКП(б) в 1935 році змушена була передати державній торгівлі. Разом з тим, напередодні Великої Вітчизняної війни споживча кооперація Вінниччини була економічно потужною  структурою кооперативного сектору економіки області.

Віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз вніс непередбачувані корективи у діяльність споживчої кооперації області. Разом з радянським народом кооперативна спільнота стала на захист своєї Батьківщини. Більшість керівного складу і всі боєздатні громадяни влились у ряди армійських формувань.

На захопленій території німецька адміністрація відновила діяльність споживчої кооперації і вже восени 1941 року була організована Вінницька облспоживспілка, головою правління якої став Твердохлєбов Леонід Степанович. Відновили роботу 23 районні споживчі спілки, яким німці дозволили проводити товарообмінні операції та заготівлю овочів, фруктів, ліктехсировини для потреб населення і німецької армії в обмін на сіль, гас, мило, сірники тощо. Крім цього, кооперативні організації в незначній мірі займалися громадським харчуванням, солили овочі та випікали хліб для потреб місцевого населення, яке переважно складалося з дітей, інвалідів та людей похилого віку.

Кооператори, переважна більшість яких працювала примусово, намагалися допомогти місцевому населенню і партизанам у боротьбі проти окупантів. Так, голова правління Твердохлєбов переховував у своїй квартирі єврейську родину. Кооператори Липовецької заготконтори “забули” зачинити і виставити охорону біля сховища для солі, яка потім досталася шабельнянським партизанам і місцевому цивільному населенню. Правління облспоживспілки, виконуючи наказ гебісткомісаріата, направило 10 працівників на роботу в Німеччину, але при відправці на залізничному вокзалі надало їм можливість втекти по домівках.

Під час окупації кооператори намагалися допомагати населенню і виконували свої функції перед пайовиками, але після звільнення більшість керівного складу спілок змушена була покинути територію України, а ті, що залишилися були репресовані.

З визволенням Вінниччини від німецьких загарбників вже в II-му кварталі 1944 року відновили діяльність оновлені споживчі товариства, районні та обласна спілки. За підсумками першого півріччя 1944 року в системі облспоживспілки діяли 44 райспоживспілки, які об’єднували 595 споживчих товариства, 44 заготконтори та інші господарства. Саме на плечі жінок, інвалідів та дітей припала відбудова зруйнованого кооперативного господарства.

Правління в складі Яроша, Андреєва, Перун, Болтенкової на чолі з Малявко Митрофаном Степановичем, досвідченим кооператором, колишнім заступником командира партизанського з’єднання, спромоглося за короткий термін налагодити діяльність довоєнної структури Вінницької облспоживспілки. До дня Перемоги 9 травня 1945 року в області діяли всі довоєнні кооперативні заклади та розпочато будівництво нових об’єктів.

Післявоєнна відбудова і розвиток кооперативного господарства в 50 - 60 роках органічно пов’язані з діяльністю десятків тисяч кооператорів Подільського краю і, безперечно, з лідерами нашої спілки Колесником Феодосієм Дмитровичем, Репренцевим Олексієм Федоровичем, Гаврилюком Михайлом Антоновичем, Боровиком Олександром Степановичем, Бойчуком Василем Софроновичем, які у свій час очолювали правління спілки та внесли посильний вклад у діяльність системи (Дивитися фото). За цей час споживча кооперація Вінниччини зміцніла матеріально, набула потужного кадрового потенціалу і вирішувала програми соціалістичного будівництва країни.

Новою визначною епохою діяльності кооператорів області стали 70-80 роки. В цей час система збудувала потужну матеріально-технічну базу. Визначний внесок в розбудову споживчої кооперації області зробив бувший голова правління Іван Каленович Ладаняк. Пройшовши буремні роки Вітчизняної війни, все своє життя присвятив споживчій кооперації. Шлях від продавця сільського магазину у Великій Вулизі на Тиврівщині до голови правління Вінницької облспоживспілки здолав Іван Каленович.

У ці роки кооператори Вінниччини здобули видатних досягнень на теренах колишнього Радянського Союзу, збудували потужну інфраструктуру торгівельних, виробничих, заготівельних закладів, розвили мережу громадського харчування. У 1987 році кооперативна спільнота Радянського Союзу вивчала досвід вінницьких кооператорів по впровадженню науково-технічного прогресу у сферах діяльності споживчої кооперації. Тоді Вінниччину відвідали делегації усіх республік СРСР та низка представників зарубіжних кооперативних організацій. Вони схвально оцінили працю вінничан та відмітили значні досягнення кооператорів у впровадженні новітніх технологій.

Розпад Радянського Союзу у серпні 1991 року вніс значні корективи в історичний розвиток споживчої кооперації. Україна здобула свою незалежність і українська споживча кооперація стала самостійною системою, об’єднаною в Українську кооперативну спілку споживчих товариств – Укоопспілку.

За роки незалежності споживча кооперація пережила не кращі часи: невизначеність економічної політики, шалені темпи інфляції. З приходом головою правління облспоживспілки  Подоляна Василя Васильовича, почався активний пошук шляхів виходу із затяжної кризи та подолання негативних процесів, які вразили спілку.

У 1998 році розпочався процес створення госпрозрахункових відокремлених підрозділів. За декілька років їх діяльності вдалось стабілізувати ситуацію у Бершадській, Теплицькій, Іллінецькій, Тиврівській та інших районних спілках. Госпрозрахункові відокремлені підрозділи, як специфічна перехідна економічна модель, позитивно вплинули на збереження матеріально-технічної бази споживчої кооперації та відродження значимості пайовика, як головної рушійної сили у діяльності кооперативних підприємств.

Одночасно з впровадженням ГВП, правління продовжувало пошук шляхів більш ефективного використання кооперативної власності в межах Програми розмежування та закріплення власності, яку прийняв XVIII (позачерговий) З’їзд споживчої кооперації України у грудні 2000 року. Отриманий досвід від спілкування з колегами інших областей та власний досвід діяльності ГВП визначив подальші шляхи реформування системи. Враховуючи необхідність реформування ГВП в юридичні особи та розміщення корпоративних прав пайовиків у підприємствах споживчої кооперації, було прийнято рішення про створення споживчих товариств нового зразка на підставі статуту, який затвердив XVIII (позачерговий) З’їзд споживчої кооперації України. Завдяки цим реформам споживча кооперація Вінницької області стабілізувала економічну ситуацію і з 2002 року працює прибутково, нарощує власні обігові кошти та обсяги господарської діяльності .

Сьогодні споживча кооперація Вінниччини виступає важливим сектором економіки області та реально сприяє поліпшенню економічного і соціального стану сільського населення. Вона є потужною, багатогалузевою кооперативною структурою, яка об’єднує 17 райспоживспілок, 10 районних споживчих товариств, 480 споживчих товариств різних напрямків діяльності.

Дивитися всі фотографії►